Сайт лінгвістичного гуртка

Науково-лінгвістична транскрипція*

Графічні й орфографічні системи, якими користуються в наш час розвинені літературні мови з давньою писемною традицією, значно розходяться з їх фонологічними системами. Якщо, наприклад, фонологічна система сучасної української літературної мови складається з 6 голосних і 32 приголосних фонем, то для їх вираження в українському алфавіті існує 32 букви — 10 для голосних та 21 для приголосних, і крім того, ще так званий м'який знак. Як уже зазначалось, немає в ньому окремих літер для позначення м'яких приголосних фонем, за винятком |й|, і для кількох твердих. По-різному передаються в українському письмі деякі голосні фонеми. Окремі літери завжди позначають сполучення двох фонем, тоді як одна фонема може передаватися сполученням двох або навіть трьох знаків (пор. дзьоб); різні фонеми в українській графіці можуть позначатися однією буквою і т. д.

Подібне становище спостерігається і в інших мовах. Тому в таких випадках, коли необхідно в письмовій формі більш точно передати звуковий склад слів чи більших текстів, уже здавна застосовується спеціальний спосіб запису — фонетична транскрипція.

Різні системи фонетичної транскрипції відомі ще з XVI ст. їх авторами були француз Мегре (1545), англійці Сміт (1568), Гарт (1569) і Буллокар (1580)1. Пізніше інші вчені складали та вживали свої системи, що в основному зводились до двох типів: одні приймали за основу латинський алфавіт, позначаючи різні звукові відтінки за допомогою незначних модифікацій його літер та вживаючи діакритичні значки, другі ставали на шлях творення зовсім нових знаків для вираження різних звуків.

У другій половині XIX та в першій половині XX ст. появляється цілий ряд систем фонетичної транскрипції, запропонованих різними дослідниками фонетики. Так, ще в 1855 р. німецький археолог та історик Ріхард Лепсіус, що займався дослідженням старовинних текстів — єгипетських, оскійських та умбрійських, склав свою систему фонетичної транскрипції, у якій за допомогою різних діакритичних значків виражалися такі відтінки вимови звуків, як довгота, короткість, лабіалізація, напруженість, носове забарвлення чи нескладотворчість голосних, пом'якшення, аспірація, какумінальність, апікальність приголосних тощо2.

У 1886 р. створено Міжнародну фонетичну асоціацію, яка в 1888 р. виробила принципи фонетичної транскрипції, що потім застосовувалася в органі асоціації — журналі “Le Maitre Phonetique”. Ця система, відома під назвою міжнародного фонетичного алфавіту (МФА), була спочатку вироблена на основі латинського алфавіту для запису французької вимови. Пізніше її кілька разів доповнювано новими знаками й діакритичними значками (зокрема в 1925, 1947 і 1951 pp.), щоб надати їй універсального характеру3.

Намагаючися створити якнайбільш універсальну систему транскрипції, за допомогою якої можна було б передавати звуки всіх можливих мов, автори щораз збільшували кількість уживаних знаків; так, наприклад, англійський фонетист Генрі Світ застосовував аж 109 зовсім нових “букв”4. Але й така велика кількість знаків не могла виразити всіх звукових відтінків, що зустрічаються в різних мовах світу. Тому фонетисти шукали ще інакшого розв'язання поставленого завдання. Датський мовознавець Отто Єсперсен придумав оригінальну так звану анальфабетичну систему транскрипції, в якій кожний звук виражався символічною формулою, що за допомогою літер грецького й латинського алфавіту та цифр точно описувала місце і спосіб його артикуляції. Перша грецька буква в нього позначає рухомий орган мови, латинська — нерухомий (місце артикуляції), цифра — форму отвору для проходу повітряного струменя і т. д.5

Доповнену й уточнену систему анальфабетичних знаків Єсперсена при описі українських приголосних застосовував І. Зілинський6.

Нині в мовознавчих працях уживаються різні системи фонетичної транскрипції. Навіть у тих системах, що спираються на МФА, є серйозні розходження. Польський мовознавець В. Яссем виділяє аж п'ять різновидів міжнародної транскрипції, які застосовуються при дослідженні фонетики англійської мови, і подає для порівняння один англійський текст у цих п'ятьох варіантах фонетичної транскрипції7.

Немає в наш час єдиної загальноприйнятої системи транскрипції також і в російському мовознавстві. Окремі автори користуються різними системами, побудованими на основі латинської або російської графіки, з більшою чи меншою кількістю додаткових букв і діакритичних значків. На думку Л. Р. Зіндера, такий різнобій має три причини: 1) відсутність загальноприйнятої класифікації мовних звуків, яка становить основу транскрипції; 2) нерозрізнювання двох основних типів наукової транскрипції — фонетичної й фонематичної; 3) інерція звички, що склалася під впливом школи і традиції8.

В українській мовознавчій літературі також уживались і тепер вживаються різні системи фонетичної транскрипції. О. Брок та І. Зілинський у своїх працях9 застосовували транскрипцію, побудовану на основі латинської графіки з використанням великої кількості діакритичних значків, а також деяких літер грецького та українського алфавіту. На основі української азбуки побудовано докладно розроблену систему фонетичної транскрипції, застосовану в академічному “Курсі сучасної української літературної мови” за ред. Л. А. Булаховського (автор розділу “Фонетика” та системи транскрипції — М. Ф. Наконечний)10. Як і його попередники, автор також уживає багато надрядкових та інших діакритичних значків і деякі латинські та грецькі букви.

На основі системи М. .Ф. Наконечного, з деякими змінами, збудовані транскрипції авторів підручників для вищої школи М. А. Жовтобрюха11 та М. П. Івченко12, а також інших українських мовознавців, в тому числі й дослідників українських діалектів.

З метою усунення різнобою між системами транскрипції, що їх уживають різні радянські мовознавці, при Інституті мовознавства АН СРСР була створена в травні 1959 р. спеціальна комісія, яка має виробити уніфіковану фонетичну транскрипцію для всіх мов народів Радянського Союзу у двох варіантах — на основі російського та на основі латинського алфавітів. Комісія видала кілька проектів транскрипції для мов різного структурного типу13.

У 1962 р. при Інституті мовознавства АН УРСР теж була створена спеціальна Республіканська комісія у справі транскрипції. Вона виробила принципи, що на них має грунтуватися фонетична і фонематична транскрипція української мови, й конкретні рекомендації їх реалізації.

Завдання фонетичної транскрипції — по змозі якнайточніше передати всі відтінки вимови звуків у записуваному тексті. Але з появою та розвитком фонології як науки про функціональні одиниці звукової системи мови виникла потреба також у новому типі наукової транскрипції, який виражав би лише фонемний склад слів чи морфем, не позначаючи варіантів вимови фонем у різних позиціях. Уже в 70-х роках XIX ст. англійський фонетист Генрі Світ опрацював дві системи транскрипції; одна з них, яку він назвав “широкою”, мала позначати тільки “ширші дистинктивні звуки”, тобто такі, що виконують смислорозрізнювальну функцію, а друга, “вузька”, яка повинна була докладно відображати всякі відтінки вимови звуків14. Потребу двох систем транскрипції — однієї для позначування мовних звуків і другої — для фонем висував також І. Бодуен де Куртене15.

Пізніше його учень Л. В. Щерба виразно протиставляв ці два типи наукової транскрипції. У книзі “Фонетика французского языка” (1937) він писав: “Запис мовлення за допомогою фонетичного алфавіту на основі суворо проведеного звукового принципу називається транскрипцією. При цьому, якщо ми будемо записувати тільки фонеми.., то одержимо фонологічну, або фонематичну транскрипцію. Коли ж ми будемо записувати й усі відтінки, в яких фонема існує в мові, то одержимо фонетичну транскрипцію”16.

Деякі фонетисти вживають аж три типи транскрипції. Так, Р. І. Аванесов пропонує такі різновиди науково-лінгвістичної транскрипції:
1) фонетичну, 2) словофонематичну і 3) морфофонематичну17. Їх завдання він формулює так.

Фонетична транскрипція повинна позначати на письмі найкоротші звукові одиниці мови в усьому багатстві їх фізіолого-акустичних властивостей. Вона цілком емпірична, не зв'язана із структурою мови і тільки “фотографує” реальну вимову.

Словофонематична транскрипція передає на письмі звукову оболонку конкретного мовного факту, тобто слова в певній формі, . частково “роздягаючи”, звільнюючи звукові одиниці від усього “зовнішнього”, зумовленого позицією та фонетичним оточенням, а залишаючи все “внутрішнє”, тобто самостійне й функціонально значуще.

Морфофонематична транскрипція цілком звільнює звукові одиниці від усього позиційно, фонетичне зумовленого не лише в слові, але й у кожній морфемі, вказуючи тільки на ті їх сторони, котрі істотні, самостійні, функціонально значущі в сильній позиції, тобто в позиції максимальної диференціації18.

Система транскрипції Р. І. Аванесова дуже складна й не зовсім послідовна19. У ній використовується велика кількість діакритичних значків, спеціальних знаків для вираження деяких звуків, латинські та грецькі букви, а крім того, ще й цифрові показники. Тому інші російські мовознавці застосовують простіші системи фонетичної транскрипції.

Для української мови, з її значно слабшим наголосом, рівномірнішим розподілом видихової й артикуляційної енергії між наголошеними та ненаголошеними складами і майже повною відсутістю редукції голосних, з одного боку, та схильністю до зберігання дзвінкості приголосних у так званих слабких позиціях, з другого — відпадає, спірна навіть для російської мови, проблема потреби розрізнення трьох видів науково-лінгвістичної транскрипції. Але не може бути жодного сумніву у необхідності застосовувати в ній два основні типи — фонетичну й фонематичну транскрипцію.

Ці два різновиди наукової транскрипції відрізняються один від одного принципіально — своїм завданням і характером. Коли фонетична транскрипція повинна з максимально можливою докладністю графічно фіксувати мовні звуки як реальні факти, явища акустично-артикуляційні, тобто фізичні й біологічні (фізіологічні), доступні для безпосереднього спостереження та для дослідження за допомогою різних приладів, то фонематичн а транскрипція має інше завдання: вона повинна позначати лише фонеми — структурні одиниці звукової системи даної мови, що встановлюються шляхом лінгвістичного аналізу.

Розрізнювання цих двох типів науково-лінгвістичної транскрипції увійшло вже в найголовніші підручники з російської мови та загального мовознавства20. В українській мовознавчій літературі принцип фонематичної транскрипції вперше сформулював О. Н. Синявський у праці, завданням якої було встановити систему фонем сучасної української літературної мови та дослідити частоту їх вживання в творах українських письменників на протязі століття — від Григорія Квітки-Основ'яненка до Павла Тичини, а також у мові української преси. “Поставивши собі завдання визначити фонеми української літературної мови на вказаному матеріалі, — писав автор, — я насамперед повинен був транскрибувати вибрані мовні проби так, щоб у цій транскрипції були означені всі фонеми, і тільки фонеми, отже, означуючи певні звукові відтінки знаками найближчих фонем”21.

Отже, транскрипція О. Н. Синявського в принципі мала бути чисто фонематична. Але через досить своєрідне розуміння поняття фонеми та системи фонем української літературної мови, а також з причин чисто технічних автор фактично відходить від цього принципу й подає свої приклади не в фонематичній, а в недосконалій фонетичній транскрипції.

Пізніше в українських мовознавчих працях зустрічаємо лише окремі згадки про фонематичну (фонологічну) транскрипцію22, а практично в них застосовується тільки фонетична. Проте фонетична транскрипція задовольняла авторів українських мовознавчих праць і підручників для вищої школи лише доти, доки вони давали опис звукового складу української мови тільки в фонетичному плані. Коли ж з'ясувалася потреба подати характеристику системи фонем сучасної української літературної мови з фонологічних позицій, розмежовуючи фонеми як одиниці цієї системи та варіанти як різні відтінки їх звукових реалізацій, коли треба було відрізняти фонематичний аналіз від фонетичного, тоді і в українському мовознавстві було поставлено питання про два типи науково-лінгвістичної транскрипції й появилися перші праці, в яких практично застосовуються дві транскрипції — фонетична й фонематична23. Такі два типи транскрипції вживаємо й у цій книзі. З уваги на принципи їх побудови можна сказати, що це фактично одна система транскрипції у двох варіантах, які застосовуються відповідно до потреби в кожному випадку.

При побудові цієї системи потрібно прагнути до того, щоб вона була практична, легка для запам'ятання і зручна при писанні та друкуванні транскрибованих текстів. Беручи за основу українську графіку, додержуємося таких принципів:
1) використовувати знаки українського алфавіту в їх звичному значенні;
2) застосовувати позначення, вживані до цього часу українськими й російськими мовознавцями, якщо ці позначення задовольняють потрібні вимоги;
3) наблизити українську транскрипцію до системи МФА, застосовуючи його позначення в тих випадках, де це можливо, без порушення специфіки української мови;
4) по змозі зменшувати кількість надрядкових знаків і всього того, що викликає технічні труднощі при друкуванні транскрибованих текстів.
При складанні системи транскрипції, потрібно розв'язати такі питання: 1) як відрізняти звичайний орфографічний спосіб запису тексту від транскрипції, а фонетичну транскрипцію від фонематичної;
2) як позначати наголос, довготу звуків, різні ступені пом'якшення приголосних, різні відтінки вимови голосних у так званих слабких позиціях тощо.

Щоб відрізнити транскрибований текст від орфографічного запису, його звичайно подають у дужках. Спочатку фонетисти вживали для цього круглі дужки; на початку нашого століття Отто Єсперсен впровадив для фонетичної транскрипції квадратні дужки, які з того часу все більше поширюються в мовознавчій літературі24. Уживають їх також і українські мовознавці25.

Коли згодом виявилася потреба розрізняти два типи транскрипції — фонетичну й фонематичну, — стали для цього застосовувати два різновиди дужок: фонетичну транскрипцію давали у квадратних, а фонематичну — у прямих. Таке розмежування послідовно проводять передусім американські лінгвісти26. Вживання двох типів дужок останнім часом поширюється також і в працях радянських фонетистів27, в тому числі і українських28.

* Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика. (За ред. І. К. Білодіда). — К.: Наукова думка, 1969. — С. 418-425.

1. Jespersen О. Phonetische Grundfragen. — С. 15.

2. Lерsіus С. R., Standard Alphabet for Reducing Unwritten Languages and Foreign Graphic Systems a Uniform Orthography in European Letters, 1855. Зведення цих знаків (за виданням 1863 р.) див. А. В. Суперанская, Транскрипция для прибалтийских языков и некоторые общие принципы унифицированной фонетической транскрипции. — М.— Л., 1960, табл. 6.

3. Зведення знаків МФА див. D. Jоnеs, Outline of English Phonetics, ed. 8, Cambridge, 1956, Appendix A: Types of Phonetic Transcription; Л. В. Щерба, Фонетика французского языка, изд. 4, М., 1953. — С. 25-26, Пор. також у зазнач, праці А. В. Суперанської, табл. 6.

4. Jespersen О., зазнач, праця. — С. 29.

5. Jesрersen О., зазнач, праця. — С. 30-32; його ж, Lehrbuch der Phonetik. Autorisierte Udersetzung von Hermann Davidsen, Leipzig und Berlin, 1904. — С. 10 і далі та 255.

6. Zilynski J., зазнач, праця. — С. 15-16 та в тексті С. 51 і далі.

7. Jassem W. Podre.cznik wymowy angielskiej, Warszawa, 1962. — С. 198-201.

8. 3индер Л. Р., зазнач, праця. — С. 323-324.

9. Брок О. Очерк физиологии славянской речи. — СПб., 1910 (німецьке видання: Olaf Вrосh, Slavische Phonetik, Heidelberg, 1911); J. Zilуnskі, зазнач, праця.

10. Курс сучасної української літературної мови (за ред. Л. А. Булаховського). — Т. І. — С. 126 і далі.

11. Жовтобрюх М. А. і Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. Вид. 2. — Ч. І. — К., 1961.

12. Івченко М. П. Сучасна українська літературна мова, Вид-во Київського університету, 1960.

13. Наделяев  В. М. Проект универсальной унифицированной фонетической транскрипции (УУФТ). — М. — Л., 1960.

14. Sweet Н. A Handbook of Phonetics, Oxford, 1877. —С. 103 і далі.

15. Бодуэн де Куртенэ И. А. Некоторые отделы сравнительной грамматики славянских языков // Русский филологический вестник. — Т. 5. — 1881; його ж “Избранные труды по общему языкознанию” —Т. І. — М., 1963. — С.  122.

16. Щерба Л. В., Фонетика французского языка. — М., 1953. — С. 23. Тут же подано уривок з Пушкінського “Памятника” у двох транскрипціях. Такий самий погляд повторив акад. Л. В. Щерба в 1942—1943 pp. в не надрукованій тоді праці під назвою “Теория русского письма” (див. Л. В. Щерба, Избранные работы по русскому языку, М., 1957. — С.  153).

17.Аванесов Р. И. О трех типах научно-лингвистических транскрипций, “Slavia” (Прага), rodnik XXV, sesit 3; його ж “Фонетика современного русского литературного языка”, Изд-во o Московского университета, 1956. — С. 28-196.

18. Аванесов Р. И. Фонетика современного русского литературного языка. — С. 216—217.

19. Гвоздев А. Н. Вопросы фонетики. Что дают три типа транскрипций //Вопросы языкознания. — 1958, № 6.

20. Крім “Фонетики” Р. I. Аванесова, див. ще такі праці: А. А. Реформатский, Введение в языкознание, изд. 2. — М., 1955; М. И. Матусевич. Введение в общую фонетику. — Изд. 3. — М., 1959; Л. Р. 3индер, Общая фонетика.

21. Синявський О., зазнач, праця. — С. 9.

22. Сунцова I. П. Вступний курс фонетики німецької мови. — К., 1960. —С. 53; Є. В. Кротевич, Н. С. Родзевич,Словник лінгвістичних термінів. — К., 1957. — С. 197—198; М. А. Жовтобрюх і Б. М. Кулик, Курс сучасної української літературної мови. — вид. 2. — ч. І. — К., 1961. — С. 104.

23. Коструба П. П. Фонетична і фонематична транскрипція українських текстів, “Ювілейна наукова сесія, присвячена 300-річчю Львівського ордена Леніна державного університету ім. їв. Франка. Тези доповідей секцій філології, журналістики та педагогіки”, Вид-во Львівського університету. — 1961. — С. 50-52; його ж, Про систему приголосних фонем сучасної української літературної мови, “Питання українського мовознавства”, кн. 5, Вид-во Львівського університету. — 1962. —С. 112-121; його ж, Фонетика сучасної української літературної мови (Курс лекцій для студентів філологічного факультету). — Ч. І. — Львів, 1963; Жилко Ф. Т.  Фонологічні особливості української мови в порівнянні з іншими слов'янськими. — К., 1963.

24. Jespersen О. Phonetische Grundfragen. —С. 21; його ж, Lehrbuch der Phonetik. —С. 9 і далі.

25. Сунцова I. П. Вступний курс фонетики німецької мови. — К., 1952, і пізніші видання; Т. О. Бровченко, Приголосні фонеми української мови, “Наукові записки Одеського державного інституту іноземних мові. — Т. І, Одеса, 1956. — С. 71-91; Прокопова Л. І., зазнач, праця та ін.

26. Глисон Г. Введение в дескриптивную лингвистику. — М., 1959. — С. 106; Xэрри 3. С. Метод в структуральной лингвистике, у кн. Звегинцев В. А. История языкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — Ч. — 2. — М., 1960. — С. 163; Мартине А. Основы общей лингвистики // Новое в лингвистике. — Вып. 3. — С. 403 та ін.

27. Реформатский А. А. О соотношении фонетики и грамматики (морфологии) // Вопросы грамматического строя”. — М., 1955. — С. 92-112; Стеблин-Каменский М. И. О симметрии в фонологических решениях и их неединственности, ВЯ, 1964, № 2. — С. 45-52, та ін.

28. Див. зазначені статті Ф. Т. Жилка, П. П. Коструби та ін.

На початок сторінки

До змісту розділу

 Посміємося разом
 Почуте
 Побачене
 Прочитане
 Говоримо
 Гумор

Copyright © 2002 by Cyber Dream Webworks